Блог про право, політику, науку, мистецтво

Повод перечитать. Данилычу сегодня 80.

Кое-что из его крайнего интервью "Фактам":

— Майже чотири роки ви виконуєте непросту місію представника України в Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації на Донбасі (ТКГ), брали участь майже в сотні її засідань у Мінську. Зрозуміло, що все це пов’язано з перельотами, з далеко не приємними розмовами тощо. І, я так розумію, все це на громадських засадах. Водночас в Україні багатьма політиками мінський процес гостро критикується. Як ви думаєте, чому?

— Причини різні. Ми часто видаємо бажане за реальність. Але в житті так не буває. Тим більше у міжнародних відносинах. Варто згадати результативність подібних форматів щодо розв’язання проблем Нагірного Карабаху, Придністров’я, Абхазії і Південної Осетії та інших. «Віз» цих проблем досі не зрушився з місця. Зверніть увагу — в усіх пострадянських конфліктах вирішальне слово залишається за Росією. А тепер хочу поставити питання вам: чому під Мінськими домовленостями стоять підписи членів Тристоронньої контактної групи, а не представників «Нормандського формату»? Чи не тому, що у них не було впевненості, що ці домовленості будуть виконуватися? Звісно, за винятком України. Хоча треба віддати належне тому, що завдяки цим домовленостям було зупинено повномасштабні бойові дії.

Не слід також плутати «Нормандський формат» з Тристоронньою контактною групою, коли мова йде про відповідальність або кінцевий результат. Тристороння контактна група — це лише майданчик для здійснення контактів відповідних сторін у пошуку варіантів узгодження існуючих позицій. І не більше. У ТКГ немає ніяких прав, є лише обов’язки. ТКГ навіть не є консультативно-дорадчим органом. Таким органом є група міністрів закордонних справ країн — учасників «Нормандського формату». ТКГ працює в рамках Мінських домовленостей, у фарватері рішень «Нормандського формату».

Складається враження, що ті, хто критикує Мінські домовленості, не хочуть задуматись над тим, хто реально стоїть за цією проблемою (маю на увазі Росію і насамперед В. Путіна). Це перше. І друге — наскільки готові на більш рішучі дії лідери країн Заходу, до яких Україна апелює? Адже остання зустріч у нормандському форматі була ще в жовтні 2016 року в Берліні.

— З якими думками та емоціями згадуєте свої президентські роки? Чи погоджуєтесь з думкою про те, що основним результатом вашого президентства є економічні досягнення — українське економічне диво 2000—2004 років?

— Насамперед нагадаю, що вислів «українське економічне диво» прийшов у масмедійний простір із Заходу, де такої думки дотримувалися ряд авторитетних експертів та політиків Заходу, зокрема і Збігнєв Бжезинський. Докладніше про це поговоримо далі. А зараз хочу дещо нагадати. Коли кажуть про падіння лише за один 1994 рік ВВП на 23 відсотки, як і про сторазове (10 255 відсотків) підвищення роздрібних цін (інфляції), то фахівці розуміють, що йдеться не лише про системну деградацію економіки, а про найнебезпечніше — фактичну втрату дієздатності держави. Що підтверджують дочасні парламентські та президентські вибори 1994 року. Я не перебільшую. Саме у той період у світовому масмедійному просторі стали поширювати маячню про Україну як «державу, що не відбулася», про «відсутність у нашого народу генів державності», про невідворотність політики реваншизму. Тоді йшлося не просто про найкритичнішу ситуацію в становленні нашої державності, а про реальність проблеми «бути чи не бути», фактичне відтворення трагічної ситуації 1920-х років.

Саме цим і визначалась основна проблема моєї діяльності як президента — відтворення дієздатності держави. Я це добре усвідомлював ще до того, як прийшов на Банкову. Говорити про економічні зрушення без вирішення головного — проблеми дієздатності держави — було б маніловщиною. Такою хворобою ніколи не хворів і не хворію зараз. Тому в підсумках своєї президентської діяльності на перше місце ставлю головне і визначальне — розбудову української держави в її якісно нових функціональних реаліях, забезпечення не на словах, а на ділі її керованості, інституційної дієздатності.

...

— Що ви відчували, залишаючи президентську посаду?

— Тоді я щиро вірив, що перед Україною розкриваються хороші перспективи. Станом на 2004 рік були сформовані всі необхідні інститути державності, ринкової економіки, ліберальної демократії. У соціальній сфері вдалося подолати небезпечні преференції державного патерналізму. Йшов процес відтворення національної ідентичності, відродження української мови, культури, духовності, релігії. Ми успішно крок за кроком вирішували ці питання. Все це робилось без зайвого галасу, політичної тріскотні, системно і послідовно. Тому у мене, можливо, навіть більше, ніж у будь-кого, виникає гірке розчарування, що в наступні роки всі ті позитивні процеси зайшли в глухий кут.

Найбільше турбує затяжна стагнація в економіці. Не схильний думати, що це зумовлено лише зовнішніми чинниками. Попри всі гучні декларації, владі, на жаль, не вдалося сформувати дієздатну конструкцію економічних перетворень, яка б забезпечила не лише подолання стагнаційних процесів, а й, що вкрай необхідно, випереджаючі темпи зростання.

...

— Леоніде Даниловичу, загальновідомо, що у своїй зовнішній політиці ви керувались принципом багатовекторності. Свого часу вам вдалося не посваритись зі Сходом і водночас оголосити стратегічний курс на поглиблення євроінтеграційних процесів, набуття в перспективі членства в ЄС, вступ України до НАТО. І зараз ви вважаєте, що політика багатовекторності була ефективною? Чи лише на той проміжок часу?

— Відверто кажучи, мене дивує примітивність дискусій на цю тему. Справа не в тому, що я прихильник багатовекторної політики. Моновекторна політика — це, зазвичай, політика залежних країн. Для демократичних країн багатовекторна політика — аксіома. Це особливо важливо для України, яка знаходиться між Росією, з одного боку, і країнами ЄС і НАТО — з іншого. Якщо хочеш миру, підтримуй насамперед добросусідські відносини. Іншого просто не дано. Скажу більше. Україна, відгороджена від Росії кам’яним муром, менш цікава Заходу, ніж держава з розвиненою мережею економічних відносин із сусідніми країнами. Зрозуміло, що я не маю на увазі нинішню ситуацію відкритої військової агресії проти нашої країни. Я кажу про загальний принцип.

Акцентуючи увагу на цих питаннях, хочу з усією відповідальністю заявити: західний вектор зовнішньої політики був завжди для мене пріоритетним. Перші візити новообраного президента Кучми були не в Росію, а в Канаду — країну, яка першою визнала нашу незалежність і в якій проживає найбільша українська діаспора, а також у США. Відбувались поїздки не на благодійні сніданки чи протокольні заходи ООН, а на державні візити новообраного президента. Фахівці розуміють, що це означає. Тоді (22 листопада 1994 року) я і Білл Клінтон підписали Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва, домовились про заснування українсько-американської комісії Кучма—Гор, підписали 14 інших документів нашого співробітництва.

Багатовекторність, якої я дотримувався, — це також два державних візити в Китай та два візити голови КНР Цзян Цземіня в Україну. Взаємини аналогічного рівня з країнами Південної Америки та інше. В нинішніх реаліях я все більше усвідомлюю значущість налагоджених добросусідських відносин з Польщею, моїх дружніх взаємин з Олександром Кваснєвським.

Думаю, що немає потреби окремо акцентувати і на багатоформатних аспектах повсякденної роботи по налагодженню євроінтеграційних процесів та наших відносин з НАТО. Завжди керувався і досі керуюсь тим, що євроінтеграційна стратегія нашої держави — це не справа політичного вибору. Це природний процес нашого повернення до власного дому, відтворення власного «я». Тому будь-яке політиканство у цьому процесі лише шкодить справі.

— І все ж таки іноді лунають закиди на вашу адресу в нібито недостатній активності євроінтеграційного вектору зовнішньої політики. За вашим поданням програмний документ «Європейський вибір» Верховна Рада схвалила лише у 2002 році. Чим це пояснюється?

— Грати у клоунаду в цих питаннях я не збирався. Це не моя професія. Посудіть самі: країна, яка не в змозі прийняти власну Конституцію, запровадити національну валюту, країна, де дефіцит бюджету, який покривається прямою емісією НБУ, сягає майже сорока відсотків, де заробітну платню видають у багатьох випадках не грішми, а «натурпродуктами», де тіньова економіка сягає 60 і більше відсотків, де панує нічим не обмежений рекет, де на багатьох ділянках відсутні кордони і лишаються неврегульованими багато інших проблем… Така країна проситься (чи заявляє про своє прагнення до членства) в ЄС. Я на таке не здатний. Моя позиція у цьому питанні була і лишається однозначною: у Європу — з дієздатною державою, конкурентною економікою, зі сформованою національною ідентичністю, власним українським обличчям. У Європу — не з простягнутою рукою, а з належною гідністю. У Європу — із зацікавленістю Європи у нашій присутності. Все інше для мене було неприйнятним.

Не думаю, що я помилявся. Комплексна програма «Європейський вибір» була презентована суспільству і світовій громадськості лише у 2002 році з урахуванням відповідних обставин — негаразди, про які йшлося, на той час в цілому були подолані. Нагадаю лише про одну позицію: для подолання економічного відставання від ЄС необхідно як мінімум п`ять-шість відсотків зростання ВВП. Ми вже мали більше восьми відсотків. На той час нам вдалося вирішити основні питання нашого членства у ВТО, без чого не можна було й нагадувати про зону вільної торгівлі з ЄС. Значна частина суспільства демонструвала готовність до сприйняття ідеї членства України в НАТО й інше.

У відповідному напрямку ми рухалися темпом, який по суті визначався не нами, а нашими європейськими партнерами. Зважте у цьому зв’язку і на те, що у своїх відносинах з країнами пострадянського простору Європа (насамперед Берлін і Париж) зі зрозумілих причин віддавала перевагу Росії, погоджувалася з її «комендантською» функцією на теренах СНД. На цій основі формувалася вісь Берлін—Париж—Москва, яка мала відігравати відповідну функцію у вирішенні енергетичних проблем Європи. Не маю наміру коментувати цю ситуацію, однак це також реалії, з якими ми вимушені були рахуватися.

— І знову про наболіле. З Росією завжди було непросто підтримувати міждержавні відносини. Особливо в питаннях Криму, Чорноморського флоту. Однак свого часу вам вдалося і Мєшкова приборкати, і владнати кризу навколо Тузли. В обох випадках діяли максимально рішуче. Чи не були ці випадки, на ваш погляд, генеральною репетицією агресії Росії та зондажем рішучості української влади?

— Без сумніву, це було саме так. З перших же днів існування незалежної України в Москві не припиняли думати, як нас повернути в їх імперську вотчину. Спочатку цьому не надавали необхідного значення. Відкриту військову агресію з російського боку повністю виключали не лише ми, а й західні спецслужби. Однак згодом ставало дедалі очевидніше, як і звідки «віє імперський вітер». То ж мєшковський сепаратистський демарш у Криму був не «місцевою» ініціативою, а складовою імперської стратегії Росії, яка започатковувалася. Лише тверда позиція української сторони дозволила безкровно погасити вкрай небезпечну ситуацію. Бо тоді йшлося про долю серцевини нашої держави — про соборність.

Не можна недооцінювати підписання у травні 1997 року великого договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Це вдалося зробити з урахуванням надскладних суперечностей у відносинах між нашими країнами. Вже тоді багатьом у Москві договір став поперек горла. Впливове російське видання «Независимая газета» назвала його «обманом века» і «зрадою» Бориса Єльцина. Я так не думаю. Договір відповідав об’єктивним реаліям. Особисто Єльцин розумів це. В цьому проявилась його державна мудрість. З великою повагою ставився і ставлюсь до цієї особистості. З ним було складно досягти узгодженої позиції. Однак узгоджене завжди виконувалося.

Далі було набагато серйозніше — Тузла, коли до українських кордонів нахабно почали насипати дамбу. Зрозуміло ж, з якими намірами. І знову тверда позиція України зупинила той демарш. Після Тузли, а тим більше після подій 2014 року (анексії Криму і окупації Росією частини Донбасу) у мене не залишилося сумнівів з приводу очевидного — путінська Росія хоче бачити Україну не стратегічним партнером, а васалом. Політика Кремля значною мірою акцентується на цьому. Що нині зрозуміло кожному.

— Зараз багато розмов точиться навколо великого договору з Росією. Доречне його існування під час війни?

— Треба керуватись тим, що цей договір був потрібен в першу чергу Україні. В Росії, як я вже казав, існували достатньо впливові сили, що розглядали договір як такий, що суперечить національним інтересам. Договір був ратифікований лише в грудні 1998 року — через півтора року після підписання. Я неодноразово звертав увагу Єльцина на цю проблему, хоча розумів пікантність його становища. Якщо б тоді президентом Росії був не Єльцин, невідомо, чи взагалі договір був би підписаний чи ратифікований.

Нелегко це далось і нам. Прагнення до конструктивної співпраці з Росією і водночас до зміцнення суверенітету України — це не проста політика, а ризикована дорога канатохідця. Нею важко йти, але іншого шляху не існує. Договір закріплював розв’язання для України низки ключових проблем нашого суверенітету. Зокрема, поділ Чорноморського флоту, визначення статусу Севастополя та режиму Чорноморського флоту, розмежування закордонних активів, боргів тощо. Але найголовнішими в договорі є статті про визнання і гарантування недоторканості, суверенітету, територіальної цілісності та незалежності України. Це факт. Ніхто не зможе заперечити цю істину.

Скажу відверто: я не поділяю ідею денонсації договору українською стороною. На мій погляд, з цим не треба поспішати. Адже договір підписаний президентом Росії та ратифікований Держдумою. Його грубе порушення — відповідальність Росії. Нині весь світ бачить непослідовність Росії у вирішенні узгоджених проблем зовнішньої політики, її агресивність до інших країн. В Москві це розуміють: Кремль зацікавлений у тому, щоб перший крок у розірванні договору зробила Україна.
_____________________________________________________

И, чтобы меня не обвиняли в апологетике Кучмы - цитата из "пленок Мельниченка":

КУЧМА: Так что давайте, давайте работать. Сегодня на уровне Кабинета Министров можно поднять таможенные пошлины на российские товары. Что они подняли, блять, на нас, а мы молчим? Я уже сколько раз говорил Ющенко: "Почему мы не делаем по принципу: поляки выгнали 5 человек и россияне выгнали (имеется в виду случай, когда по обвинению в шпионаже Россия и Польша объявили персонами нон грата ряд дипломатов - Ред.). Почему те подняли на 20 процентов (импортные пошлины на украинские товары — Ред.), а мы молчим?" Почему на государственном уровне только я гавкаю на Россию??